Продовжуємо серію оглядів публікацій, які варті прочитання. Цього разу про шанси на українсько-російські переговори, до яких схиляє Київ низка партнерів. Що про це думають представники академічного світу і чому це невигідно Україні. Статтю про це написала Емма Ешфорд, а її стислий огляд зі своїми контраргументами підготував аналітик Групи СБС Олег Мельниченко.
Сама назва статті американської дослідниці Еми Ешфорд “Війна в Україні закінчиться переговорами” вказує на намір довести читачеві необхідність мирних переговорів для завершення нинішньої (провальної для Москви) російської воєнної кампанії зі знищення України як держави і народу. На самому початку статті авторка відкидає моральну сторону питання, і називає повну перемогу України небезпечною фантазією та наводить аргументи, чому переговори відповідають інтересам України та Заходу, зокрема Сполучених Штатів.
Авторка неодноразово наголошує на тому, що Захід, зокрема США, мають наполягати на зміні позиції Києва щодо можливості мирного діалогу. Сполучені Штати є основним донором військової та фінансової допомоги Україні та мають право голосу у врегулюванні конфлікту, натомість позиція адміністрації Байдена “Київ сам вирішує, коли закінчиться війна”, на думку авторки, є неактуальною. При тому, інтереси Києва, Вашингтона та Брюсселя не мають розходитися у питанні умов такого миру.
Надзвичайно цікавим є поєднання тез про те, що Україна нібито не має йти на поступки і те, що для переговорів Україна має офіційно віддати частину своєї території, зокрема Крим, Донбас і нові окуповані території. Здавалось би, авторка суперечить сама собі, однак вона аргументує це тим, що “більш територіально компактна” Україна зможе ефективніше захищати свою територію і створює умови для стабільності, що відповідає її національним інтересам. Окрім того, наголошується, що стимулом для України має стати економічна інтеграція з Європою та щедра фінансова допомога у післявоєнній відбудові.
Після слів авторки про поступки територіями в обмін на фінансову допомогу український читач може обуритися. Така реація є цілком очікуваною як з патріотичних міркувань, так і з раціональних. Адже, офіційне визнання анексії частини української території та підписання мирного договору з Росією стане поштовхом до нової, масштабнішої агресії у майбутньому. Cьогодення та історичний досвід доводять, що політика умиротворення є марною, спроба домовитися з агресором – недалекоглядною та оманливою стратегією, яка призводить до найгіршого можливого сценарію, – саме ця політика з 2014 року і стала причиною повномасштабного вторгнення у 2022 році. Це ж, у свою чергу, спричинить розв’язання нових територіальних конфліктів із застосування військових засобів, що лише поглибить міжнародну безпекову кризу.
На думку авторки, серед ключових причин чому необхідно проводити мирні переговори – значні економічні витрати, що лише зростають та експлуатація Кремлем ядерних погроз. Авторка вважає, що масовані ракетні удари протягом жовтня – одна з ознак того, що Москва прагне подальшої ескалації конфлікту.
Очевидно, що будь-яка війна вимагає нескінченну кількість ресурсів для її ведення. Витрати, санкції, порушення логістичних маршрутів, закриття великих ринків болюче вдарили по світовій економіці. Однак, економічна рецесія є тимчасовим та цілковито виправданим явищем під час війни, оскільки такі витрати забезпечують безпеку країни. Ядерна риторика, яка все частіше лунає від кремлівських очільників, наразі не містить за собою реальних загроз застосування тактичних ядерних боєголовоку війні з Україною та, за оцінками військових експертів, не спричинить перелому у війні на користь Росії.
Важливим чинником проведення переговорів є внутрішня ситуація як в Україні, так і в Росії. Так, авторка стверджує, що в українському політикумі все частіше з’являються розбіжності, а питання про переговори ставить під сумнів перемогу нинішньої влади на наступних виборах. Щодо Росії, то пропонується зосередити увагу на її президенті Владімірі Путіні та еліті навколо нього та знайти шляхи допомогти видати якісь результати за перемогу для задоволення населення.
Такий авторський аналіз внутрішньої ситуації в обох країнах важко назвати об’єктивним. Будь-які політичні розбіжності в Україні не впливають на монолітну підтримку суспільством війни до повного відновлення кордонів, а питання виборів не стоїть поруч із питанням національних інтересів України. Стосовно Росії бачимо давно відому риторику “зберегти Путіну обличчя”, яка, здавалося б через свою абсурдність вичерпалася навіть серед найбільш завзятого німецького та французького істеблішменту . Більше того, масова міграція сотень тисяч росіян, стихійні протести проти мобілізації в національних республіках, розкол еліт та розчарованість “яструбів” суспільства провалами на фронті лише дестабілізують режим. В цьому контексті прагнення сприяти збереженню режиму Путіна виглядає абсолютно ірраціональним кроком.
Таким чином, важко погодитися як із загальним твердженням про необхідність початку переговорів з Росією, так і з кожним наведеним аргументом на підтвердження такої тези. Умови підписання договору, які пропонує авторка, не відповідають інтересам ні України, ні США, ні Європейського Союзу, натомість цілком влаштують Кремль. Спроби “зберегти Путіну обличчя” та добитися поступок від України задля примарного миру у Європі є недалекоглядним підходом, що потенційно загрожує катастрофічними наслідками для європейської та світової політики. Лише послідовне та спрямоване послаблення Росії, повалення авторитарного режиму Путіна та повна перемога України є запорукою уникнення війни у майбутньому. Разом з тим, стаття є індикатором того, що продовжується зондування готовності української влади до невигідних для Києва перемовин. Опція “болючих компромісів” ще не втратила актуальності для окремих дослідників.