Чи мали місце в незалежній Україні реальні економічні реформи? Якщо так, то як їх можна охарактеризувати?
У демократичному світі реформи подібного порядку за визначенням мають ґрунтуватися на ініціативній та відповідальній державній політиці, де провайдером новаторства виступає політична сила, яка своє новаторство легітимізувала здобувши легальним чином державну владу. У випадку з Україною про ініціативність, а тим більше – відповідальність державної політики говорити не доводиться. За 15 років, що минули, економічні відносини в Україні набули саме того характеру, в дусі якого ці відносини «виховувалися» державною владою. “Виховання” це було не батьківським, а безбатьківським, під вульгарним впливом “вулиці”. Тому культура економічних відносини та характер державної економічної політики не могли бути шляхетними. Наразі вони є такими, яким був (і, здебільшого, залишається й зараз), карикатурний портрет національної мезо-еліти.
Хоча б з огляду на це, навряд чи можна назвати політико-правові та соціально-психологічні зміни в українських економічних відносинах «реформами». Не можна назвати їх такими також тому, що вони не мали національної, державної чи соціальної мотивації, тому що зводилися до банального грабунку і казнокрадства, і визначалися «ринковою сваволею» і безкарністю авторитетів, а не настановами соціальних інтересів та авторитетом державної політики. Тому що справи «поганих хлопців» прикривалися крикливим політиканством і зухвалою брехнею про утвердження ліберально-демократичних цінностей, соціальний захист і соціально орієнтовану економіку. Тому що відповідали, як власне і тепер, інтересам лише «елітної жменьки» українських громадян – корумпованої, цинічної і зденаціоналізованої.
Будемо пам’ятати, що ці зміни відбувалися не під впливом національно продуманої і соціально мотивованої державної політики, а настали внаслідок імперського політичного колапсу, розгортання діяльності економічних злочинних угрупувань, їх кримінального зрощення із таким ж деморалізованими і зденаціоналізованими можновладцями, утворення політико-економічних корупційних картелів, які зараз бурхливо, і так же як і раніше – зухвало виявляють реакційні політичні інтереси і владні тотальні претензії. Усі ми відчуваємо, що щось в економічних стосунках «змінилося» і продовжує «мінятися». Проте, рідко хто є предметно задоволеним якістю змін, бо не йде воно на користь усім, а тільки «обраним». Це схоже на ті відчуття, які нас охоплюють, коли мова йде про високі темпи економічного розвитку на тлі низьких зарплат і облудно обґрунтованих високих цін на товари і послуги.
Неможливо приховати того, що й зараз державна політика у сфері економічних відносин переважно спрямована на збереження можливостей різнорідних корисливих махінацій, «утвердження» економічного status – quo не в спосіб розвитку чесної конкуренції, а шляхом олігополізації, монополізації, цінових змов, створення корупційних механізмів і т.ін.
Які ж тоді реформи необхідно провести в нашій країні задля поліпшення її економічного стану? Які політичні умови для цього потрібні?
Як на мене, то час реформи оплати праці в же перезрів. Хоча «низи» не вдавалися досі до якихось надзвичайних заходів, проте невдоволення своїм соціальним становищем, в сенсі «роздумів про власну нещасну долю», наростає. Надалі воно буде тільки детермінуватися, оскільки політико-ідеологічні розчарування останнього періоду переорієнтують соціальну увагу і дію на відчайдушне відстоювання власних інтересів, що викличе активізацію громадської претензії до проблеми корупції і відповідальності влади. Необхідність вирішення проблеми бідності постане дуже гостро. Тобто, «наука в ліс не піде», – вона проявить себе у політичному процесі віддзеркаленням портрету «верхів» – у вигляді соціального безапеляційного примусу до дотримання в економічних відносинах соціальної справедливості. Який конкретний вигляд цей примус матиме – краще не гадати і не знати нікому… Ясно одне, що то буде час «тісняви і прілості».
Ще не усвідомивши, проте відчуваючи «спиною» неминучість цього, окремі групи української мезо-еліти прагнуть якось зарадити такому розвитку подій, – їм уже не до снаги казнокрадство, яке вони починають розцінювати як насправді щось злісне, оскільки розуміють, що тільки державна казна може стати джерелом матеріально-фінансового забезпечення майбутньої «нової економічної політики», що мала б поєднати більш паритетно інтереси соціального, державного і бізнесового чинників. Отже – розмова йде про перспективу «реформи корупції та казнокрадства».
Наступною неуникною реформою, – третьою «за процедурою», стане податкова. Виникне крайня необхідність перегляду систем оподаткування (хто, за що, що і як має сплачувати), контролю сплати податків, контролю виконання державного бюджету та оцінки його ефективності, що, у свою чергу, вимагатиме неабиякої активності та креативу як у концептуальному, так і в нормативному та правовому сенсі.
Далі – можна говорити про реформу фінансової – передусім – інвестиційно-кредитної та інноваційної діяльності, що орієнтуватиметься більшою мірою на задоволення потреб «середнього класу», малого і середнього бізнесу. Тобто, уся фінансова система стоятиме перед вибором: або вчасно відгукнутися на ризик соціального невдоволення і набути соціально відповідальних рис, або далі провадити хижацьку стратегію і розраховувати на стагнацію ліберально-демократичної парадигми розвитку українського суспільства і насадження диктатури чи тиранії (бо тільки так буде можливим й надалі «викачувати» надприбутки).
Які існують соціальні обмеження щодо економічного реформування?
В демократичній державі справжнє економічне реформування завжди має переслідувати досягнення кращих показників загального економічного розвитку завдяки впровадженню більш якісних економіко-правових норм, стимулів, процедур та правових механізмів регулювання відносин та взаємодії, а також відповідати соціальним очікуванням щодо забезпечення соціальної справедливості. Тобто – має орієнтуватися на забезпечення щастя «усіх громадян». Інших якихось суттєвих обмежень я не бачу. Іншими словами – скільки завгодно довго можна теревенити про економічний підйом, але якщо він стосується лише «обраних», то він є не тільки виразом «однобокого щастя», а й шкідливим, обопільно небезпечним, оскільки збільшує соціальну нерівність і веде штучно створені групи соціальних аутсайдерів до пошуку з’ясування стосунків.
Тим, кому в Україні це видається соціально-політичною утопією можна порадити уважно переглянути історичну хронологію – вона відкриє дивовижну картину кількості і лютості соціальних протестів і самосудів, що з іншого боку розвіє міф про «телячість української натури». Звичайно, нинішні постгеноцидні, понівечені втіленням чужих імперських ідей, українці вже не ті, що колись… Однак, гадаю не варто вдаватися до історичних експериментів і переглянувши своє ставлення до забезпечення державною політикою соціальної справедливості відмовитися від надмірностей. Це буде проявом не слабкості, а вольовитості і мудрості. Це буде крок вперед – і в національному самоусвідомленні, і в моральному відношенні, і в державницькій відповідальності, і, власне, в поступі політичної культури української, наразі, мезо-еліти.
А чому демократична і вільна Україна за кількістю інвестицій відстає від Росії з керованою демократією?
Явище насправді цікаве… Завдяки залякуванню та, можна сказати, скаженій пропаганді в Росії авторитет влади також більш вищий, ніж в Україні, і російська сторона використовує це для зміцнення образу гаранта інвестиційної діяльності як в середині країни, так і за її межами. Треба враховувати також ту обставину, що донедавна Росія вдаліше розвивала образ надійного ділового партнера. Також там, зі слів наших бізнесменів, більш «зрозумілі» правила і процедури ведення економічної діяльності. Зрештою, бізнес там одночасно масштабніший і простіший – грубо кажучи – сировинний, й інвестори швидше реагують на його більш вигідні перспективи пропозиціями своєї участі.
Важливим моментом цього явища виступає також політична передбачуваність і стабільність Росії. Треба пам’ятати, що бізнес за своєю природою лякливий, а найбільше боїться він того, чого не розуміє або не може осягнути його тенденції. До таких ризиків у першу чергу належить політичний процес. І як тільки він починає, як то кажуть, «смикатися», так само починає поводити себе й бізнес-середови щ е – економічний процес.
Від України ж очікують значно більшого – в умовах демократичного розвитку подолати корупцію, олігополізм та монополізм, недобросовісну конкуренцію, чітко і відповідно до європейських та СОТ-стандартів законодавчо врегулювати весь комплекс економічних відносин та забезпечити свободу економічної діяльності, а також забезпечити справедливість та дієвість господарського судочинства. Тому нам треба ставити і втілювати відповідні завдання державної політики, а не плести пустопорожні пошуки і розробки державних програм з інвестування, інноваційної діяльності, нав’язливої міжнародної співпраці та ще там казна чого.
Бесіду вела Оксана Гриценко