Перспективи політики інтеграції України до НАТО та Євросоюзу органічно пов’язані не тільки із забезпеченням партнерського та союзницького характеру відносин з державами цих міжнародних альянсів, але також і з політикою неоімперіалізму чи реваншизму Росії. На сьогодні політика євро- та євроатлантичного партнерства й інтеграції України (далі — політика ЄАІ) піддається серйозному випробуванню російським фактором.
Виходячи з настанов про неприпустимість цивілізаційного вибору України на користь Заходу і переслідуючи ціль не допустити Україну до його двох визначальних формацій — НАТО та ЄС, — Москва вдалася до політики «на випередження» в межах відносин з державами Євросоюзу, окремо — з Єврокомісією та структурами НАТО; активна й надзвичайно складна дипломатія донедавна велася із Вашингтоном. Ця політика виявилася в проведенні гранд-пропагандистської кампанії на основі масованої інформаційно-аналітичної та мас-медійної діяльності з нівеляції членства України в НАТО; у середовищі європейського політичного та ділового істеблішменту майстерно здійснювалася «дипломатична місія» з дискредитації України на міжнародному рівні, маркування її як держави «російської сфери».
УКРАЇНСЬКІ ПРОМАХИ Й УСПІХИ РОСІЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ
В цьому контексті Москвою була проведена ефективна робота, наслідком чого стало відчуження частини європейського та американського політикуму від ідеї розширення НАТО та ЄС на Схід, що й спричинило параліч політики ЄАІ України. Звинувачувати з боку Києва Захід в недалекоглядності та зраді було б можна, якби сам Київ, по-перше, розгорнув енергійну інформаційну й дипломатичну кампанію з викриття російської політики «на випередження», а по-друге, не допустився тотожного «промаху» у себе вдома.
Свою спроможність впливати на європейське позиціювання стосовно міжнародних проблем Москва демонструвала не раз. Однак для забезпечення «гарантій успішності» російської політики з протидії українській політиці ЄАІ Москвою було розгорнуто й інший напрямок діяльності — внутрішньо український. І якщо, попри всі зауваження, політику ЄАІ України можна назвати задовільною, то політику запобігання й протидії посиленню російського впливу в Україні інакше як «ігноруванням» не назвеш.
Це спостереження вказує, що Київ немає жодних моральних підстав робити закиди європейським та натовським партнерам щодо їхньої несолідарності з Києвом у питаннях, скажімо, грудневого ПДЧ для України чи стосовно підтримки у відносинах із Москвою. Також, у контексті наведеного, викликають серйозне занепокоєння намагання певних політичних кіл України перекласти відповідальність за потенційний провал власної політики ЄАІ на західних партнерів та російських опонентів. Адже є очевидним, що Київ «програє» у себе вдома — будемо сподіватися — лише в першій частині гри.
І якщо в її заключній частині Київ не виправить становище, то, образно кажучи, київська карта із політикою ЄАІ буде битою як у просторі євроатлантичної спільноти, так і в Україні. Спостереження за поведінкою Москви, як і вивчення наявних «важелів впливу», також вказують, що загрози, пов’язані з російською протидією вступу Грузії та України до НАТО, носять не гіпотетичний, а потенційний характер.
Зараз мову треба вести не стільки про очевидну спланованість вище наведених російських дій, а про політичний антагонізм, який підкріплений політично, експертно, фінансово й організаційно, дипломатично та мілітарно. По-суті Росія стосовно України веде інформаційну, дипломатичну та енергетичну війни; провокації відбуваються мало не щотижня. Що далі на черзі — активація загроз для політичної та воєнної безпеки України?
Розвиток ситуації на Кавказі не надихає на оптимістичний лад. Політичний антагонізм абхазької сторони, її тісний зв’язок із Москвою та присутність російського мілітарного фактору в регіоні вказують на те, що домовленостей найближчим часом досягнуто не буде.
Iмовірно, що з боку Росії будуть вживатися подальші заходи з дестабілізації регіону — державної дезінтеграції Грузії та Азербайджану як інструменту протидії вступу Грузії до НАТО: не тільки Грузія (зі своїми — Аджарією, Абхазією та Осетією), але й Азербайджан є доволі уразливим з погляду сепаратизму — останнім часом в Росії та на Кавказі активізується лезгинський сепаратизм. А в «рукаві» у Москви є ще така річ, як Нагірний Карабах… Якщо таке матиме місце, необхідністю буде готовність Києва до того, що Росія тотожним чином буде діяти по відношенню й до України. У будь якому випадку, з точки зору інтересів національної безпеки України, питання безпеки та оборони (передусім у частині політичної та воєнної безпеки) виступають наразі пріоритетами нинішньої державної політики, як внутрішньої, так і зовнішньої.
Зрештою, що лежить в основі того, що дозволяє Кремлю вести стовно «історичної долі України» переконливий дипломатичний та політичний діалог із Заходом, зухвало поводити себе у міждержавних відносинах з Україною, демонструвати переконаність у своїх можливостях корегувати зовнішньополітичні плани Києва та міжнародну політику держав Євросоюзу? На наш погляд, в основі такої поведінки Кремля лежать об’єктивні можливості внутрішнього впливу в Україні.
У той час як Київ докладав зусилля у політиці партнерства та інтеграції до НАТО і Євросоюзу (що йде врозріз із російськими геополітичними уявленнями), Москва впродовж тривалого часу (щонайдалі від 1997 р.) всіляко зміцнювала свої позиції в Україні. Робота велася як на «національному» рівні, так і на «регіональному», передусім в середовищі апаратів усіх без винятку центральних органів державної влади України; територіально — концентрація зусиль була здійснена щодо Криму, Луганська, Харкова, Донецька. Потужна робота також велася й у середовищі політичних сил, як правило, під час виборчих кампаній шляхом політтехнологічного та фінансового «сприяння», що виливалося як не в безпорадне партійне маневрування навколо проблем державної політики України, то в деактуалізацію об’єктивних проблем цієї ж політики, у спотворення її цілей/завдань, викривлення у баченні пріоритетності, способів і засобів втілення національних інтересів України.
Одним iз чільних напрямів цієї роботи стало «налагодження і всіляке зміцнення зв’язків» з проросійськи налаштованими особами та організаціями. Її розвитку неабияк сприяв «російський бізнес» в Україні, який був і донині залишається політично заангажованим Кремлем у справи зовнішньої політики Росії. Цей бізнес виконував і виконує триєдине завдання: «шукати «своїх людей» і корпоратизувати їх — залучати до співпраці «на спільне україно- російське благо» — вести справу до набуття контролю у відповідних галузях/секторах». Тотожним чином до російських планів були залучені в Україні й проросійські клерикальні кола, які діяли й діють не менш активно, ніж бізнесові.
Такого плану робота підсилювалася й постійно зростаючою інформаційною діяльністю, що базувалася на масштабній технічній і людській інфраструктурах. Інформаційна політика Москви розвивалася одночасно з невпинним посиленням аналітичної роботи проросійських «мозкових центрів», ростом їхньої кількості, формуванням автономних між собою проросійських експертних мереж в Україні.
Варто зазначити, що подібний підхід властивий не лише інформаційній політиці Москви стосовно Українi. Цей підхід складає основу всієї міжнародної інформаційної політики Кремля, наслідки якої виразно проявляються в європейському інформаційному просторі. Ставлення європейців до посилення російського інформаційного впливу було й залишається тотожним українському — якщо стурбованість хтось і проявляє, то вона не викликає якоїсь серйозної уваги з боку політикуму: все закінчується розмовами — одні лякають наслідками, інші ці залякування висміюють.
НЕДООЦІНКА РОСІЙСЬКИХ ПРАГНЕНЕНЬ
Європейський же політичний дискурс сповнений суперечливими поглядами та аргументацією пріоритетів діяльності НАТО та його і ЄС розширення; відчутно зріс скепсис щодо України як надійного партнера і потенційного союзника; можна наштовхнутися на міркування про Україну в певній тональності: як про «державу, що не склалася»; чимало аналітики, в якій засуджується західна політика «стримування» Росії, натомість толерується, а то й політично заохочується сучасний неоімперіалізм Росії.
Усе вищенаведене підкріплюється серйозним фінансуванням з боку Москви. Попри російську галасливість про західні міжнародні фонди, які шляхом ґрантової діяльності формують «нелояльну» громадську думку і поведінку, російські легальні й нелегальні «фонди» вели і ведуть свою антиукраїнську діяльність більшою мірою латентно і, як вказують підсумки, — значно масштабніше й ефективніше.
У підсумку, Москва спромоглася створити надскладну, однак контактно високочутливу агентурну мережу, на основі якої зведено систему російського впливу на політичний процес і кадрову політику в Українi, а також, без перебільшення, — на формування змісту й організацію втілення її державної політики. Потуга вказаної системи є достатньою для докорінної ревізії змісту зовнішньої політики Українi. Можна припустити, що цього однак не відбувається, оскільки Москві необхідно забезпечити міжнародну «чистоту експерименту» — все має відбутися через народне волевиявлення проросійських українців. Та й поспішати нема чого — контроль ситуації та засоби його забезпечення перебувають у твердих руках Кремля.
Саме названий контроль і створює предметні загрози в політичній та воєнній сферах національної безпеки України. Мова йде про загрози, тому що наявність такого контролю надає гіпотетичній політичній дестабілізації України потенційності, тому що просторікування українських рупорів Москви перестають бути крикливо карикатурними й набувають погрозливих рис проросійського сепаратизму, тому що в Криму міжетнічна напруга, спровокована місцевою владою, може перетворитися на міжетнічну конфронтацію, а та, у свою чергу, у проросійський сепаратизм iз «миротворчими гарантіями» Чорноморського флоту. Цікаво те, що на двох східних надважливих стратегічних оборонних напрямах Україною було розформовано військові сили та з’єднання, зруйновано план оборонних заходів… Навіть економічні засоби російського впливу набувають загрозливих рис, оскільки, скажімо, надмірна газова залежність від Росії перетворюється у політичний зашморг для України. Москва також володіє інформаційними й ідеологічними інструментами маніпулювання настроями широкої громадськості. Потуга цього маніпулювання межує з загрозою для Києва втратити керованість суспільства, а в умовах задіяння проросійського «кадрового потенціалу» в системі органів влади України — і втратити керованість держави.
Проте російські прагнення і зусилля щодо України завжди Києвом недооцінювалися, недопомічалися. Як правило, спроби привернути увагу до доволі помітного процесу зміцнення російського впливу в Україні та його цілей Печерськ або відкидав як такі, що визнавалися за русофобію чи політичну параною, або такі спроби не мали якогось серйозного відображення у політичних рішеннях та адекватній організації заходів з протидії.
Скажімо такий підхід нинішнього вищого керівництва України — спорадичних вербальних, дипломатичних та міжнародно-правових заходів у протидії намірам Москви поставити під свій політичний контроль Київ — ніяк себе у зовнішньополітичному сенсі не міг виправдати. Він також виявився цілком марним у внутрішньополітичному вимірі — оскільки, передусім, сам орган законодавчої влади, як і правоохоронна система України в цілому, серйозно уражені чинником російського проникнення.
На відміну від ситуації в Євросоюзі чи НАТО, або ж в Китаї чи Японії, де російський вплив виявляє себе через політично помірковані проросійськи налаштовані групи, які до того ж діють у межах політичного процесу в обставинах балансу чи паритетності з іншими патріотичними силами, що по-іншому зовнішньополітично орієнтовані; і де всі політичні групи є національно раціоналістичними, а кожний помічений в надмірній ангажованості у російські (чи в які інші) авантюри отримує тавро політичного аутсайдера, в Україні такий баланс є порушеним. В Україні мова йде не про українські політичні групи, що проросійськи орієнтовані, а про політичні групи, інспіровані й керовані Кремлем, які діють в національних інтересах Росії, здебільшого — політики російського неоімперіалізму. І якщо Київ не віднайде адекватних аргументів в даній ситуації, то ближчим часом — скажімо в період чергової президентської виборчої кампанії чи в час ймовірних дострокових парламентських виборів — українські маріонетки Кремля здійснюватимуть спробу легітимізації не просто проросійської орієнтації зовнішньої політики України (що називалося б ревізією), а настанов зовнішньої політики Росії в межах державної політики України. Якщо ж це не вдасться — буде задіяно сценарії політичної дестабілізації України в цілому, або її окремих регіонів.
У це не віриться тому, що цього «не може бути», бо «росіяни —наші брати»?.. Політична страшилка, непідкріплена фактами, параноїдальна русофобія «чистої води»? Чи, може, якісна оцінка об’єктивної ситуації, що склалася в Україні, а тому має бути взята до уваги українським політикумом у виробленні адекватної поведінки? Чи, може, метод аналізу, до якого вдався автор, — «від загального до конкретного» — кимсь є заперечений, спростований?
ЦІЛІ ПОЛІТИКИ ПАРТНЕРСТВА ТА ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ ДО НАТО ТА ЄС
На сьогодні, в контексті досягнення цілей політики партнерства та інтеграції України до НАТО та Євросоюзу, до актуальних питань нинішньої ситуації у відносинах України з Альянсом (насамперед — проблеми зі схваленням у грудні ц.р. ПДЧ Україна—НАТО), та Євросоюзом (щодо забезпечення успішного завершення переговорного процесу і самого схвалення Посиленої угоди Україна — ЄС, Угоди про асоціацію Україна — ЄС, зони вільної торгівлі Україна — ЄС та започаткування переговорного процесу про ЗВТ+ та ініціативу Східного партнерства, а також забезпечення полегшеного візового режиму й гуманізації прикордонного контролю), та до пріоритетів стратегічної взаємодії із європейськими та натовськими партнерами, варто віднести наступні:
— Київ має довести свою спроможність контролювати суспільно- політичну ситуацію на Сході та Півдні України та запобігти потенційним загрозам сепаратизму і міжетнічній конфронтації: як доводить аналіз експертної та дипломатичної дискусії, з точки зору Альянсу та Євросоюзу центральним блоком питань на сьогодні виступає спроможність доведення українською стороною здатності забезпечити керованість політичного процесу та здатності забезпечити гарантії політичної стабільності України в цілому. У цьому відношенні також важливим є доведення українською стороною можливостей уникнення ризиків/загроз національній безпеці України сепаратистського та міжетнічного характеру.
— Другим блоком питань виступає «порядок денний» україно-російських відносин. Є певні підстави вважати, що, з одного боку, натівська й євросоюзна сторони серйозно непокояться здатністю України ефективно протидіяти надмірному російському політичному та інформаційному впливам, а з іншого — налякана перспективою розгортання міждержавної конфронтації (на зразок російсько-грузинської).
— Третім блоком питань виступає зміст української поведінки й політики в рамках СОТ. До України приглядаються і пильно стежать за її першими членськими кроками всі, однак, передусім, європейські партнери. Важливо, щоби Київ демонстрував більше характеру по відношенню до виконання взятих на себе зобов’язань, ніж по відношенню до зауважень з їхнього боку. Також було б розумно не поспішати з проявом власних позицій щодо перспектив вступу до СОТ Росії: коли прийде час, Росія сама поцікавиться нашим ставленням щодо її намірів.
У будь-якому випадку, є доцільним довести до відома натівської і євросоюзної сторін розуміння та усвідомлення Києвом проблем із забезпеченням політичної стабільності України та комплексом проблем, пов’язаних із забезпеченням вступу України до НАТО, викласти «план рішучих дій» як щодо нинішніх пріоритетів внутрішньої політики, так і щодо поведінки у взаєминах з Росією.
Якщо вважати, що для України перспектива схвалення у грудні ц.р. ПДЧ щодо НАТО зберігається, то можна припусти, що у листопаді Альянс має провести «політичний аудит» ситуації в Україні та ефективності заходів/дій влади. Однак вже зараз натівська сторона має пересвідчитися, що Київ:
— свідомий наявних проблем, власних можливостей і можливостей Альянсу, адекватно сприймає аспект цейтноту щодо досягнення дипломатичних домовленостей стосовно схвалення у грудні ц.р. ПДЧ щодо НАТО;
— у справі «грудневого ПДЧ» керується окремим «порядком денним» (проте суголосним згаданому вище плану) і докладає «всіх можливих зусиль»;
— є чесним у діалозі та відкритим для допомоги, яку Альянс міг би надати, якщо зусиль Києва є (чи буде) недостатньо і їх необхідно підсилити. Для успішності переговорного процесу також важливо, щоби натівська сторона могла переконатися у серйозності намірів Києва враховувати надані з боку Альянсу консультації; що Київ є:
— політично рішучим і здатним підготувати й успішно провести програму люстрації (як необхідного заходу з підготовки до вступу в НАТО);
— спроможний забезпечити ефективність прикордонного і митного контролю в умовах незавершеного процесу делімітації та демаркації державного кордону, а також готовим до міжвідомчого обміну відповідною інформацією.
Якщо ж перспектива схвалення у грудні ц.р. ПДЧ Україною втрачена, то доцільним залишається доведення з боку української сторони незмінності та політичної рішучості Києва щодо подальшого активного здійснення політики партнерства та інтеграції до Альянсу, очікувань і готовності Києва до подальших спільних дій у рамках цієї політики. Крім того, у цьому випадку Україні не варто пропонувати якісь нові ініціативи, доцільно висловити готовність до втілення заходів, передбачених Планом дій Україна—НАТО та Цільовим планом Україна—НАТО на 2008 рік, дотримання взятих на себе міжнародних зобов’язань по лінії НАТО.
Також є вагомим, щоби Київ продемонстрував занепокоєння виниклою внутрішньою проблемою Альянсу із забезпеченням політичного консенсусу та суперечливістю трансатлантичного діалогу союзників по НАТО. Адже проблеми розвитку й діяльності Альянсу мають бути політично близькими Україні як державі-претенденту на членство в НАТО. Наразі помітно, як російська дипломатія вдається до вкрай енергійних зусиль з формування «впливових міжнародних груп — друзів Росії», які могли б створити певну альтернативу проукраїнським офіційним урядовим позиціям на Заході й сприяти політиці Росії не тільки стосовно впливу на діяльність і розвиток НАТО, але і в ширшому колі міжнародних питань.
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕРСПЕКТИВИ «ГРУДНЕВОГО ПДЧ»
Скажімо, є очевидним, що успіхи в роботі російських дипломатів у середовищі європейських союзників НАТО надихають російських дипломатів у США на спроби зміни офіційної проукраїнської позиції Вашингтона стосовно інтеграції України до НАТО. Можливо, що метою-мінімум такої діяльності є не стільки зміна офіційної позиції Білого дому, скільки зниження активності американської дипломатії вiдносно надання Україні ПДЧ щодо НАТО у грудні ц.р. у середовищі європейських союзників по Альянсу. Розрахунок може бути в тому, що таке зниження буде розцінене європейцями як сигнали: 1) про ревізію позицій США щодо політики розширення НАТО і «втрату інтересу» Вашингтона до українського питання; 2) про зміну в пріоритетах зовнішньої політики США взагалі.
Щодо перспективи «грудневого ПДЧ» для України варто зауважити, що вирішальним чинником цього питання (ставлення європейців) може виявитися спроможність України вивести питання долучення України до Альянсу і питання змісту російської зовнішньої політики на рівень відкритого політичного діалогу у Європі. Необхідно посилити політичну, дипломатичну й експертну присутність України у європейському й трансатлантичному інформаційному просторах, розгорнути відповідну інформаційну кампанію з об’єктивізації/спростування російських претензій щодо політики розширення Альянсу взагалі та щодо випадку з Україною — зокрема, неоімперської політики Росії у Східній Європі та на Кавказі; розгорнути дискусію про власне європейські інтереси з розвитку і діяльності НАТО, про політичний підтекст енергетичної політики Росії, про проблему забезпечення політичного консенсусу в Європі, про деструктивність «російської призми» у зовнішній політиці європейських держав щодо України і про появу пов’язаних із цим системних загроз.
Тобто пропонується зосередитися не тільки на розгортанні інформаційної діяльності в середині України, а також (якщо — не передусім) на інформаційно-аналітичній діяльності у просторі Євросоюзу. Це відповідатиме наступальному характеру українських дій перед Бухарестським самітом — буде його послідовним продовженням і ефективно підтримає рівень європейської уваги до України, проблем розвитку НАТО, Євросоюзу та ролі в цих питаннях російського фактору. Таким чином, у контексті перспективи схвалення ПДЧ України до НАТО у грудні ц.р.:
— окрім безумовного зосередження вищого керівництва Держави на виконанні Цільового плану Україна щодо НАТО на цей рік, — серед важливих (якщо не вирішальних) буде питання активізації дипломатичної діяльності у середовищі союзників по НАТО з одночасним розгортанням (за ініціативи України) відкритого політичного та експертного діалогу;
— даний діалог між українськими та натівськими партнерами мав би торкнутися тематики розвитку НАТО та його сучасних політичних пріоритетів. Це дало б змогу привернути увагу до питань розширення Альянсу значно ширшого кола, передусім, європейського політикуму та експертного середовища. В межах розгортання наведеного діалогу є доцільним проведення міжнародної інформаційної кампанії зі вступу України до НАТО;
— одним iз елементів такої кампанії, в інтересах політики партнерства й інтеграції України до НАТО, могло б стати послідовне проведення міжнародних форумів, скажімо — в Берліні, Римі, Парижі, Вашингтоні, Брюсселі, Києві.