Багато років в Україні говорять про реформи, які дуже необхідні, і всі це визнають, але вони чомусь не йдуть. Комуністів змінюють демократи, «помаранчевих» – «блакитно-білі», а все одно.
Я вважаю, що однією із важливих причин того, що реформи пробуксовують, являється звичайна невмотивованість політичної еліти. Вона мотивована особистісними економічними інтересами, однак дуже мало мотивована у соціальному плані. Крім того, важливою особливістю української державної політики є непослідовність політики у тій чи інший галузі. Це можна помітити і по державних програмах, які постійно ухвалюють, але не виконують, і по великих стратегіях, які ухвалюють, потім змінюють, потім знов ухвалюють і так без кінця. Кожна нова влада не хоче виконувати обіцянки попередньої, і робить свої. І кожне нове обличчя влади приходить не з соціальною, а з особистісною мотивацією, задовольняє в першу чергу свої економічні інтереси.
Іншою причиною я вважаю «групи особливих інтересів», звідки й зростають корені оцієї політичної корупції. Стосовно самої влади, то ми бачимо, що Янукович робить ті самі помилки, що їх робив і Ющенко – на ті чи інші посади призначаються не ті люди, які здатні плідно працювати, а ті, які наближені до керівництва. І в цьому причина левової частки провалів нинішньої влади.
А поки йдуть розмови, в Україні занепадають цілі галузі виробництва. Ну не може бути розвиток в країні за рахунок розширення імпорту. Країна перетворюється на один великий базар, причому на ньому торгують переважно товарами закордонного виробництва. Звичайно, про якусь стабільність тут годі й казати. Всю економічну політику в державі обумовлює великий капітал, і це було б півбіди, якби він вкладав гроші у розвиток, у виробництво, у створення нових робочих місць, але він цього не робить.
Однак наша політична верхівка неоднорідна, більше того – стає все більш неоднорідною ззовні, хоча, здається, все більш однаковою всередині, за своїми думками. Втомленість від політики, розчарування можновладцями стають все більш відчутними. Тим не менше – чи існують у вітчизняному політичному середовищі більш-менш автентичні, я навіть не кажу «прогресивні», сили?
Це складне питання. Звичайно, можна назвати із десяток осіб, які більш-менш реформаторські налаштовані, які ще не потрапили в найвищі ешелони влади. Якщо ж шукати політичні сили, то це в першу чергу малий і середній бізнес. На жаль, щоб там влада не говорила, але малому та середньому бізнесу практично не дають розвиватися. По всій Україні він зазнає утисків. Але при тому малий та середній бізнес пов’язаний з різними політичними силами, і не має власного представника його інтересів, власної політичної структури, наприклад, потужну громадську організацію чи бізнес-асоціацію, яка б вийшла на національну політичну арену.
Можливо, що не все ще втрачено, адже навіть найбільші політичні партії в Україні мають певне регіональне забарвлення, наприклад, Партія Регіонів. Можливо, саме там, на периферії і треба шукати майбутні реформаторські сили?
На регіональному політичному рівні малий та середній бізнес звичайно, має своїх представників в районних радах, в обласних радах, в міських радах, але у нього немає так би мовити, мега-структури, і він може лише боротися за виживання, а не розвиватися. Він може вирішувати лише окремі проблеми, що заважають веденню якогось окремого бізнесу. Так би мовити, у нього зараз немає політичного натхнення. Він може боротися лише за окремі зміни, а не за оновлення всієї політичної атмосфери у суспільстві, яка, власне, була побудована на соціальній мотивації, але в якій добре живе лише керівництво. Їм ще вдається висунути своїх людей на рівні селищ та невеликих міст, та вирішувати окремі локальні питання, але на рівні великих міст їх виштовхує великий капітал. Тобто наші потенційно реформаторські сили займаються скоріше мікрополітикою, ніж політикою у звичному розумінні слова.
Досі всі реформи спиралися на віру у «невидиму руку» свобідного ринку. З початком світової економічної кризи ця віра почала слабшати, і як обмежувати цю «руку», щоб вона не лізла куди не треба, і в той же час щоб вона не заклякла, чи не збожеволіла, незрозуміло. Над цим розмірковують нобелівські лауреати по економіці, але нового консенсусу, на кшталт «вашингтонського» поки що немає. Зважаючи на те, що ми живемо у дуже специфічній країни з величезною тіньовою економікою, куди має бути спрямований вектор економічних реформ – на більшу лібералізацію економіки, чи на посилення ролі держави?
Я вважаю, це має бути поєднання того і іншого, тому що у нас лібералізація, що в політиці, що в економіці перетворюється на сваволю. Тому перше, що нам необхідно – це створити єдині правила для всіх, щоб була чесна конкуренція на ринку, щоб суди виносили справедливі рішення. А з другого боку, не можна говорити, що уряд у нас не втручається у економіку. Він втручався і втручається – в роботу тої чи іншої галузі, регулює ті чи інші фінансові потоки, але кому корисне таке втручання, державі, чи окремій групі інтересів – це окреме і складне питання.
Тому не можна говорити, що нам треба посилювати роль держави, скоріше, нам треба провести нормалізацію державного втручання, досягти справжнього «goodgovernance», доброго врядування. Щоб не було так, як нещодавно, коли зростання ВВП у нас сягнуло двозначних цифр, але зростання благополуччя населення було мізерне, якщо взагалі було. Це абсолютно неправильно. Великий бізнес мав величезні прибутки, але люди з цього не мали практично нічого. Це є велика загроза не тільки в економічному, але й в соціальному, і в політичному сенсі. Власне, тому нам і потрібні реформи.
Зараз ми бачимо зростання соціальної нестабільності в Європі, де люди очікували процвітання, а отримали стагнацію і політику жорсткої економії. Справедливості немає, і не тільки в економічному плані. В Україні люди не можуть добитися справедливості ні в міліції, ні в прокуратурі, ні в судах. Чим це обернеться, до чого призведе? Я, чесно кажучи, не знаю. Я не є людиною, яка прогнозує соціальний вибух, але люди невдоволені стагнацією, причому стагнацією самої влади. Влада ризикує, що повністю втратить контроль над суспільством.
Звичайно, є ті, хто виграють від реформ, але є й ті, що програють, бо втрачають привілеї чи щось інше. Наприклад, з точки зору аристократії Французька революція була катастрофою, але для нинішніх європейців це був величезний крок на шляху до більш справедливого суспільства. Хто має платити за вкрай необхідні реформи в нашій країні?
Я не є прихильником тієї тези, що все треба поділити на всіх. Навпаки, всі мають чимось поступитися, в більшій чи меншій мірі, бо всі ми до чогось звикли, і людям взагалі властиво певне побоювання змін, навіть якщо це зміни на краще. Тут має бути певна програма розвитку, в яку люди б повірили. А коли говорять про те, що реформи можуть бути безболісними, то це вже починається нечесна гра. Таким чином суспільство заганяє себе в глухий кут, залишаючись у стані соціальної стагнації, а до того ж з неефективною державою.
Бесіду вів Андрій Маклаков