Ярослав Матійчик – інтерв’ю для “Діалогів”
Події минулого року – «Арабська весна», єврокриза, війна в Лівії, демарш Ірану в Ормузькій протоці та швидка реакція Сполучених Штатів, показали, що в світі виникло чимало несподіваних “точок нестабільності”. Чи не стає цих точок значно більше, ніж зазвичай?
Можливо, що й так. Ормузька протока містить усі «необхідні» характеристики потенційної «точки нестабільності», адже вона віддавна є таким собі «замороженим (чи відкладеним) конфліктом». Проте, уникнути цього можна, і це розуміють як у Вашингтоні, так і в Тегерані: перший навряд чи зацікавлений у розгортанні чергового збройного конфлікту, а другий мав би бути свідомий наслідків антиамериканських провокаційних дій.
Крім такого розуміння є мабуть наявне взаємне розуміння тієї обставини, що США хіба що за якихось виключних, – незбагненних нині, – умов поступляться контролем над критично важливою для них протокою кому-небудь іншому. Якби зараз стався військовий конфлікт в Ормузькій протоці, то він би навряд чи нею обмежився, – цілком ймовірно, що іранська сторона спробувала б перенести «бойові дії» у несподівані й уразливі для американської сторони місця…
На цій підставі чи іншій (до неї схожої), іранська сторона в особі американської наразилась би на ризик повноцінного військового удару, який би призвів не тільки до падіння режиму Махмуда Ахмадінеджада та наступної окупації Ірану, а й до соціально-економічного і, як наслідок, політичного колапсу Ірану, що «не потребував би окупації»…
Тегеран має бути свідомий того, що не тільки у нього, але й у Вашингтона є свої яструби війни, які цілком можуть обіграти ситуацію таким чином, що американська відповідь на «Ормузькі претензії» іранців може бути неадекватною, нееквівалентною… І європейські союзники США, Пекін чи тим більше Москва не зможуть нічого вдіяти, аби запобігти цьому. Буде надзвичайно шкода, якщо іранська сторона знехтує у своїй політиці можливістю розвитку ситуації за таким сценарієм…
Стан справ, який світ має в економіці, це криза чи руйнування існуючої системи економічних відносин? Ми маємо справу с черговим циклічним спадом, чи з чимось значно гіршим?
На мій погляд, події у сфері міжнародних економічних відносин, – виробництві, торгівлі, кредитних й інвестиційних відносинах, – свідчать не про колапс чи його наближення, а скоріше про кризу – перегляд міжнародних позицій (ваги і ролі), і зміни у пріоритетах економічних політик гравців. Адже годі сподіватися, що справа полягає лише у прагненні встановлення більш справедливих, чесних правил. Йдеться про зменшення ошуканства і збалансування вигод від ведення такої діяльності, про прагнення зміни на свою користь не стільки форматів прийняття загальних рішень з ведення світової економічної політики, стільки взагалі парадигми підходів до її формування, – і це вже наслідок не тільки переосмислення своєї економічної ролі, а й політичної.
Виникла нова ситуація, за якої багатьох цих гравців, позначених окрасами інтересів і цілей політик національних урядів, не влаштовують умови продовження ведення економічної діяльності, скажімо – багато хто з них виріс із старих сорочок, прагне поліпшити для себе такі умови, а дехто з них втратив тонус або значимість. З`явилися у міжнародному значенні нові гравці, які не бажають слідувати у форматі усталених лідерів.
Тобто, я пропоную розглядати стан і перспективу світової економічної системи у розрізі конкуренції, – політичної, національно-культурної чи, навіть, історичної, – конкуренції за поширення впливу і контролю. Наразі, ці, змужнілі в економічному плані, нові гравці домагаються від старих досягнути принаймні паритету в економічних ролях; зрозуміло, що це потягне за собою зростання і їх міжнародної політичної ролі.
Таким чином, можемо дійти хоч і дещо спрощеного, але системного висновку: в межах історичного процесу ведення національними урядами політичної конкуренції зараз виражається у перманентному спалахуванні економічних, інформаційних, технологічних і, навіть, збройних воєн, у крикливих і суперечливих інтеграціях та дезінтеграціях.
Загалом, уся ця «метушня амбіцій й респектів» може суттєво послабитися лише у віддаленій історичній перспективі: у випадку досягнення, – під впливом домінування глобалізаційного фактора (чи іншими словами – сили) над протидіючим йому національним фактором, – відносно однакового рівня економічного й соціального розвитку в усіх куточках Землі…
Що стосується згаданої мною протидії цих факторів, то варто зазначити, що виникла вона як відповідь на порушення балансу в задоволенні інтересів/вигод від співпраці держав з розвитку економічних відносин, оскільки будова цих відносин «обтяжена» скритими й односторонніми дверима, – про існування яких відали не всі сторони, і ключами від замків яких володіли до останнього часу лише кілька політико-фінансових клубів, – внаслідок чого відносини ніяк не могли скластися взаємовигідними і позбавленими ризиків ошуканства, розчарування, протесту.
У підсумку сказаного, варто зауважити, що ми маємо справу з економічною моделлю відносин, яка себе вичерпала, і зараз переживає пертурбації.
Донедавна мова йшла про сталий економічний розвиток, а зараз, коли немає ні сталості, ні розвитку? Де вихід? Чи можуть виникнути нові точки економічного зростання? Якою ціною?
Гадаю, вихід буде знайдено у спосіб перенесення вирішення принципових питань світової економічної політики зі столу „Великої Сімки” на стіл „Великої Двадцятки”.
Внаслідок цього зазнають певних змін і пріоритети політики ООН, можливо, що і її роль в цілому. Як зрештою й низки усталених міжнародних економічних організацій.
Щодо зростання, то його можна очікувати в Латинській Америці, в регіоні Південно-східної Азії, спостерігатиметься розвиток і в Китаї та Індії; набуття Великою двадцяткою провідної ролі дозволить наблизитися до досягнення якщо й не консенсусу, то, принаймні, компромісу, який втілиться у новій моделі світової економіки, – більш гнучкішій, витривалішій і стійкішій до коливань у міжнародній політиці.
Чи буде й далі існувати спеціалізація регіонів, чи буде вона посилюватись? Тобто мова йде про долю глобалізації.
Що стосується питання спеціалізації регіонів то, на мою думку, все залежатиме від того, наскільки вона сприятиме структурному збалансуванню національних економік, які все більше орієнтуються на забезпечення власних ринків власними зусиллями, бо тільки так можна гарантувати соціальну зайнятість, економічну стійкість і технологічний прогрес.
Звісно, що як і раніше, у поведінці держав відіграватиме свою роль й ідеологічний чинник. Гадаю, що в майбутньому «право на існування» матимуть багатопрофільні регіональні міжнародні організації, а не орієнтовані лише на економіку, чи політику, чи безпеку. Певною мірою вони нагадуватимуть щось середнє із суміші, наприклад, таких формацій як ЄС та ОЧЕС.
Отже, нас чекає подальша глобалізація, чи регіоналізація?
Скоріше варто очікувати подальшої глобалізації, але з посиленою роллю держав, регіональних та всесвітніх формацій, які представлятимуть їх інтереси. Регіональна фрагментація є можливою за умов формування навколо геополітичних центів (для задоволення їх амбіцій) виключних зон їх геоекономічних інтересів, що є справою надто складною, ризикованою, витратною.
Правда, у цьому відношенні залишається можливим дещо м’якіший варіант – формування навколо себе держав-клієнтел. Проте, це – екстенсивний шлях розвитку, що, по відношенню до згаданих центрів, призведе до поступового ослаблення їх міжнародної конкурентоздатності.
Весь минулий рік американський долар лихоманило. Навіть йшли балачки, що його може потіснити китайський юань. Як буде змінюватися існуюча фінансова система?
Ймовірно, що над сферою (ринком) фінансів буде посилено урядовий чи міжнародний політичний контроль, – як, скажімо, за ринком озброєнь, адже, по великому рахунку, гроші – це теж товар і, як і зброя, має своє призначення для використання…
Цілком вільного ринку який був досі, вже не буде, – рішення з їх руху ухвалюватимуться на багатосторонній основі. Інвестиційно-кредитна діяльність буде піддаватися суворим «національним ревізіям» на предмет її ефективності з точки зору національних інтересів з одного боку, а з іншого – буде вивчатися на предмет ефективності (резону) з точки зору сприяння розвитку світової економіки.
Долари, це добре, але вони не замінять ані їжу, ані інші георесурси. Ми вважаємо, що живемо в цивілізованому світі, бо маємо чимало світових організацій – СОТ, Суд по правах людини, ООН і тому подібне. Чудово, що людей стає все більше, але ж як їх харчувати, обігріти? Тут ціла низка глобальних проблем, але чи існують раціональні шляхи їх вирішення?
Питання георесурсів залишається одним з ключових питань світової політики, світової економічної політики як і політики міжнародної безпеки. Георесурси вичерпуються, їх стає дедалі менше, технології їх заміщення не встигають за зростанням їх використання, що призводить до появи їх гострого дефіциту.
По суті, перед нами два шляхи: або продовжувати традицію спроб їх перерозподілу (на договірних умовах, залякуванням чи застосуванням сили), або розвивати технології і вийти з під пресу дефіциту георесурсів, бо сподіватися на людську поміркованість у потребах і очікувати зменшення «апетитів» не доводиться.
Що стосується демографічного питання, то сучасні «пропозиції» його вирішення лежать за межею моралі, а тому є негуманними. Поки що ми не готові до формулювання відповіді на нього, – необхідно неабияке напруження філософської думки, аби осмислити цей виклик і віднайти підходи до його політичного врегулювання. Не знаю, що крім «заборон», «квот», «переселень», «переслідувань» чи «нищення» можна, наразі, придумати.
За останні 20 років ми поволі втратили не тільки імперські амбіції, але й, здається, бачення свого місця у світі. Якими ви бачите перспективи Україні у майбутньому світоустрої?
У глобальному економічному контексті майбутнє України тісно пов’язане із внутрішнім політико-правовим кліматом ведення економічної діяльності: з вільним підприємництвом, з чесною конкуренцією, зі справедливим господарським судом, активними антимонопольними та антикримінальними заходами, сприятливим податковим, кредитним та інвестиційним середовищем, зрештою – з кваліфікованим масивом фахівців. Також, воно пов’язане з відповідною діловою репутацією українських агентів.
Ну і, звісно, що Україна не може орієнтуватися переважно на торгівлю, бо це призводитиме до надміру домінуючого імпорту, до того, що Україна втратить ознаки продавця, перетворишись на покупця, в кишенях якого «вітер гулятиме». Україна має розвивати виробництво товарів і послуг «внутрішнього вжитку», помірно оберігаючи його протекціоністськими заходами, даючи, таким чином, йому можливість звестися, як слід, «на ноги» і вийти на солідний експорт з конкурентоспроможною продукцією.
Хотів би іще зауважити те, що Україна за своїм загальним економічним потенціалом не може мати т.зв. «спеціалізації», структурно українська економіка має бути багатоукладна, збалансована і, як би те не сприймалося за банальність, соціально орієнтованою.
В регіональному економічному контексті стосовно України можна розглядати три орієнтації – російську, чорноморську, європейську. Щодо російської, то я не думаю, що Україні «по дорозі» з РФ, яка виношує неоімперські плани, і «економічний союз» з якою призвів би до консервації технологічної відсталості, соціальної депресії та політичної деградації. Прийнятним для України вважаю орієнтацію на Чорноморський регіон, і видається цілком резонним розглядати в якості пріоритету економічний простір Євросоюзу.
Бесіду вів Андрій Маклаков.