Брюссельські політики, якщо вони хочуть забезпечити історичну перспективу європейської спільноти, мають усвідомити ту обставину, що Україна без Євросоюзу буде існувати як завгодно довго, а Євросоюз (як своєрідна мезодержава) без нас – ні
Зараз Євросоюз формується та проектується. Наскільки цей проект уже відбувся? Чи можливим є розпад ЄС? Що буде з Євросозом, скажімо, через 10 років?
Думаю, що говорити про те, що Євросоюз „відбувся” – передчасно. Його інтеграційне становлення досі не сповнене ні політичним, ні правовим, ні культурним сенсом. Про історичне ствердження і говорити нічого. ЄС – це вродливе дитя “холодної війни”, унікальний, амбіційний політичний задум з прицілом на “мирну і забезпечену” історичну перспективу, як донедавна казали, “спільного європейського дому”. Проте, Євросоюз таке ж “юне теля” як і всі інші держави та міжнародні організації нового часу, при цьому передусім, я маю на увазі, незрілість політичних й адміністративних еліт таких утворень. Звичайно, Брюссель упевнений у своїй дипломованості і всіляко на цьому наголошує як у світовій політиці, так і у взаєминах із сусідами.
Зараз Євросоюз намагається привласнити історичний досвід Європи, хоча його власна історія існування й розвитку коротенька – з початку 90 років минулого століття. Зрештою, одна справа усталені національні еліти “Старої Європи”, а інша – політико-адміністративна “елітна солянка” в Брюсселі. Євросоюз росте, дякувати Господу, більш-менш здоровим, пізнає себе, вчиться нової геополітики, набуває історичного досвіду, творить новітню європейську ідентичність. Як кажуть в Україні – “з нього буде або щось велике, або ж велике ледащо”.
Розглядаючи ЄС як певний проект, можна зауважити, що він переобтяжений різнорідними клопотами, пов’язаними саме із періодом росту, становлення. Передусім це стосується побудови взаємин зі США, аморфної євразійської політики, адміністративної вайлуватості і фінансовими проблемами, куцим стратегічним мисленням. З точки зору теорії держави, Євросоюз являє собою конфедерацію з тенденцією до перетворення у федерацію, тобто – у зрозумілу всім державну модель з єдиним урядом, парламентом і таке інше. Проте помітно, як даному процесові опираються національні еліти, котрі стоять на сторожі суверенності націй-держав. Гадаю, у цьому відношенні варто очікувати неабияких політичних баталій, – і вже тільки це може поставити історичну перспективу Євросоюзу під питання.
З іншого боку, говорити про якийсь розпад ЄС у ближчій чи середньостроковій перспективі теж не доводиться, бо діє чинник великого політичного ентузіазму, піднесення, прагнення до єднання європейських народів, і ця інтеграційна сила є набагато сильнішою за дезінтеграційні викривлення. Загроза існуванню Євросоюзу лежить на горизонті віддаленої історичної перспективи. Маю на увазі те, чи зуміє Євросоюз перетворитися у стійку політико-правову, економічну і соціальну систему і постати (а іншого йому не дано) в якості світової потуги чи ні? Метал звичайно міцний і надійний матеріал, поки його не роз’їсть іржа. Так і з Євросоюзом: якщо його зсередини не підточить “націоналістичне скиглення”, то він не впаде.
Чи здатна Україна прийняти Європу цивілізаційно, і якщо так, то що ми можемо запропонувати Європейському Союзові?
Звичайно ж, Україна може і мусить прийняти Європу цивілізаційно, бо є її невіддільною історико-культурною частиною, не говорячи вже про політичну, економічну і безпекову раціональність. З цього приводу уже багато сказано про те, що Україні необхідно привести у відповідність з європейськими нормами політичні, правові, економічні відносини в середині держави, підтвердити сповідування ліберально-демократичних і гуманістичних цінностей, а також усвідомити і сприйняти нову європейську ідентичність. Вважаю, що саме останнє є справжньою проблемою, бо до сьогодні маємо неприємності з незавершеним процесом національної ідентифікації, а без неї буде неможливо освоїти й нову, європейську, якої ми прагнемо досягти через політику “європейського вибору”.
Я переконаний, що без України Євросоюз як потенційний світовий центр (що зумовлено його власною парадигмою розвитку) не складеться – буде щербатим горщиком. Те ж саме стосується й залучення до ЄС інших європейських країн, проте Україна у цьому відношенні “поза конкурсом”. Окрім того, Євросоюз збагатиться здобутками української культури, думки, творчості, науки, зросте демо- і географічно, додасть у природних ресурсах, економічній і військовій потузі, геостратегічному потенціалі, комунікаційній інфраструктурі… З Україною ЄС отримає органічно необхідну “східну стіну” для “спільного дому”.
Скажу більше: Україна (як і інші держави) без Євросоюзу буде існувати як завгодно довго, а Євросоюз (як своєрідна мезодержава) без нас – ні. Тому брюссельські політики, коли хочуть забезпечити історичну перспективу європейської спільноти, мають усвідомити цю обставину. І мова не йде про нав’язування українців, як нерідко сприймаються у ЄС наші невдалі інтеграційні кроки, мова також не про дармоїдство, як надуманий інтерес України щодо перебування в складі Євросоюзу. Йдеться про здійснення ідеї “Великої Європи”, з якою пов’язана українська культура, світогляд, політика та історія. Я переконаний, що або прийде час коли єврокомісари будуть “викручувати руки” Україні з тим, аби “загнати” її до ЄС; або ж, за відсутності такого історичного факту, європейські історики будуть паплюжити їх за ригідність мислення і політичний снобізм.
Тому у європейських представників немає підстав відчувати роздратування інтеграційними планами України і її наполегливістю, як і в українських – розчаровуватися від невдач. Сьогодні одним треба вчитися говорити “так”, а іншим – не поспішати зі “шлюбним контрактом”.
Яку роль може отримати Україна, вступивши до ЄС? Чи не доведеться нам терпіти приниження “бідного родича”? Чи не бачитимуть нас в якості біженців від Росії?
У Вашому запитанні звучать категорії політичної психології… Скажу так: усе залежатиме від нашої поведінки: не будемо себе так відчувати, то не будемо так себе і поводити. Будемо усвідомлювати свої можливості, адекватно до них поводитися, – то й ставлення до нас буде поважне. Хіба Україна, здійснюючи євроінтеграційну політику, прагне втекти чи сховатися під крило ЄС від Росії, і чи є підстави для таких припущень? …А якби й були, то хіба може серйозна держава дозволити собі уникати власної відповідальності за усунення такого роду ризиків чи загроз? Думаю, що це не в характері України. І чого б це нам культивувати якійсь власні російські острахи? Досить нам “досягнень” російської інформаційної політики і пропаганди, яка так “на інформувала” росіян, що ті тепер, згідно з останніми соціологічними опитуваннями, дивляться вовком на нас. Найбільше, на що можна вказати, так хіба що на те, що вступ до Євросоюзу сприятиме й без того динамічному процесу історичного розмежування державного, політичного і культурного розвитку України та Росії.
Однак розв’язання проблеми історико-політичного примирення і довіри між державами залишиться виключно питанням порядку денного двосторонніх відносин. До речі, на мою думку, саме воно складає грунт для різнорідних інсинуацій і спекуляцій у взаєминах, різноманітних перешкод розвитку взаємоповажних, рівноправних і насправді добросусідських відносин. Думається, що доречним засобом подолання наведеної проблеми, рівно як і російського волюнтаризму та зверхності, нарешті стане відкритий і чесний політичний діалог, розробка і втілення певної спільної стратегії. Можу додати, що десь схожими виглядають “особливості” й українсько-польських стосунків: у них чимало “зрізаних кутів” – тут головне не перехитрувати самих себе. Історичне примирення має бути справжнім, а не надуманим, адже ціна недомовок може виявитися непомірно високою.
Проте, зрозуміло, що роль України на Європейському континенті і ставлення до нас європейських партнерів і союзників значною мірою визначатиметься сукупним потенціалом держави, її поведінкою у взаєминах і на міжнародній арені. Гадаю, що Україні з цього приводу нічого нарікати… Вже зараз багато хто з європейських оглядачів звертає увагу на те, що незабаром європейцям доведеться суттєво поступитися у європейській політиці на Сході Європи міцніючій Україні, а при нашому вступі до ЄС – варто готуватися до перегрупування сил і зміни політичних ролей. Зверну увагу на таку річ: звичне для нас порівняння України і Росії призвело до того, що ми почуваємо себе якимись малими, але коли ми порівнюватимемо нашу державу з європейськими країнами, то почуватимемося значно більшими, якщо не великими.
Хто із зовнішніх гравців (окрім Польщі) здатен лобіювати наш вступ до Євросоюзу? Хто (окрім Росії) міг би нам зашкодити?
Прикро визнавати, однак про Україну важко говорити як про державу з довгим списком справжніх союзників. У нас багато потенційних партнерів, які могли б стати такими, якби Україна відповідно себе поводила. Разом з тим, окрім Польщі, певне сприяння може надати Німеччина, Великобританія, можливо – Італія. Цікавим є те, що допомогу у здійсненні євроінтеграційної мети Україна може отримати з боку США і Канади.
А серйозно нашкодити у цій справі можемо ми тільки самі. Навіть з боку Росії, на мій погляд, нам не слід чекати якихось суттєвих “палиць у колесах”. Інтриги і провокації будуть, це зрозуміло: не в інтересах Росії втрачати сфери і зони міжнародного впливу. Однак не розумію, яким чином Москва могла б вплинути на позицію не менш амбіційних європейців?
Однак, Європа й досі не вирішила, що їй робити з Україною. Що їй заважає бути рішучішою у ставленні до нас? Що ми можемо зробити, аби європейці швидше прийняли нас?
Передусім – заспокоїтися і йти на Захід розміреним кроком за тінню наших здобутків. Бути відповідальними та послідовними у міжнародних зобов’язаннях, активними у європейському політичному процесові, налагодити постійний діалог з актуальних проблем взаємодії і співпраці як зі столицями окремих європейських держав, так і (а то й передусім) з Брюсселем. Якщо раніше до Помаранчевої революції в Євросоюзі вичікували, коли Україна з’ясує власну стратегію розвитку, то зараз набирають силу оптимістичні настрої. Цю тенденцію вкрай важливо підтримати і розвинути. У цьому ракурсі вважаю цілком вдалими кроки нинішнього керівництва держави на європейському напрямі, зокрема, – заяви про готовність введення Україною безвізового проїзду для громадян ЄС.
Як я вже казав, суттєвою політичною вадою Євросоюзу є інертність його мислення і дій. Поки що більшість з європейської політичної верхівки залишається скептичною щодо України. В ЄС жадають підтверджень політичних декларацій оновленої української влади, очікують успіхів цьогорічної урядової політики, спостерігатимуть за ходом і підсумками парламентського передвиборчого процесу 2006 року. Проте більш значущим, цінним для нас є зміна на краще у ставленні до України пересічних європейців. Вважаю, що це є нашим найголовнішим євроінтеграційним здобутком.
Дистанціювання ЄС від України, його надто обережна поведінка в українській інтеграційній справі пояснюються також і тягарем відповідальності за політичну долю Євросоюзу в цілому: європейці мають переконатися (а ми маємо цьому якнайліпше сприяти), у цілковитій європейській ідентичності України (стосовно цінностей, права, процедур, ефективності державної політики, досягненні соціально-економічних успіхів і т.п.). З європейської точки зору, Україні необхідно виважено розвивати відносини зі США та Росією – враховувати специфіку інтересів ЄС, розвивати економічну кооперацію (особливо у сфері міжрегіонального транспорту й енергетики), генерувати стабільність і миротворчість – стати економічною і мілітарною потугою ЕС на Сході Європи.
Однак, якщо Україна стане такою самотужки, у неї виникне ризик втратити інтерес до вступу до Євросоюзу. Тому є цілком справедливими зауваження з боку України, що не тільки вона має сприяти розв’язанню загальноєвропейських проблем, але й Євросоюз має виявляти куди більше уваги власне українським проблемам. Європейці мають набагато активніше брати участь в економічному, культурному і політичному житті України, ніж це було досі. Настав час “не забивати цвяхи у парканах, а витягати їх”. Вважаю, що на сьогодні склалися всі основні умови для інтенсифікації політичної взаємодії, економічної співпраці і секторальної інтеграції.
Так коли ж Україна нарешті стане членом Євросоюзу?
Наша країна приречена бути частиною Євросоюзу, сам хід новітньої історії зумовлює це. Мало б трапитися щось незбагненне, аби Україна так і залишилася поза межами ЄС. Якщо говорити про час повноцінного членства України в ЄС, то це десь приблизно 2009-2012 роки. Чому повноцінне членство і так швидко? Річ у тім, що Україну інше навряд чи влаштує. Це також не відповідало б потребам політичного забезпечення становлення Великої Європи, адже при збереженні динаміки позитивних економічних і соціальних змін в Україні, нинішнє суспільне піднесення, з одного боку, і європейським оптимізм щодо України – з іншого, зіллються в процес взаємного ентузіазму, котрий стимулюватиме необхідні інтеграційні заходи і процедури.