Сергій Герасимчук – стаття для Євроатлантики
На тлі економічних проблем держави, необхідності реформування ключових галузей економіки та адаптації до європейських стандартів, вкрай гостро постає питання врегулювання Придністровської проблеми. А між тим, перспектива цього врегулювання, на яку сподівались у Кишинеу, схоже, знову «заморожується». Передусім, вже зараз можна говорити про те, що сподівання на добру волю лідера Придністров’я – Є. Шевчука виявилися сильно перебільшеними.
23 березня 2012 року інавгурація новообраного президента Ніколае Тімофті поставила формальну крапку у довготривалій політичній кризі у Республіці Молдова. Нагадаємо, довгочочікуваному обранню президента передувало два з половиною роки, впродовж яких парламент Молдови не міг обрати главу держави, а відносини між політичними партіями, присутніми у парламенті, нагадували сюжет багатосерійного фільму: лідери партій інтригували, вели між собою сепаратні переговори та «війни» локального масштабу, заохочували розколи та провокували зради. До певної міри події нагадували Україну впродовж 2005-2010 років, де після перемоги «помаранчевих сил» розподіл урядових посад та боротьба за важелі впливу призвели до розколу у таборі переможців і непримеренності колишніх однодумців. Проте, на відміну від України, на порозі позачергових виборів, яких вимагала опозиційна Партія комуністів, правлячому у Молдові Альянсу за європейську інтеграцію вдалось порозумітися і відшукати компромісну фігуру, якою і став Ніколае Тімофті – Голова Вищої ради магістратури Республіки Молдова.
Треба зауважити – сам пошук компромісу був непростим. По-перше, відшукати кандидата, що задовольняв би усіх членів Альянсу виявилось нелегкою справою. Коли стало зрозуміло, що внаслідок суперечностей та конфліктів жоден з лідерів Альянсу не має шансів здобути підтримку в парламенті, на політичній арені почали з’являтися фігури другого плану. Серед претендентів на найвищу у Молдові посаду обговорювалися колишній глава Національного банку Молдови Леонід Талмач, якого активно просували комуністи, академік Йон Абабій, колишній віце-президент Нацбанку Молдови (нині співробітниця Міжнародного валютного фонду) Вероніка Бакалу, біженець із Сьєрра-Леоне Джон Оноже і, зрештою, Ніколае Тімофті. Примітно, що його ім’я у якості погодженого партіями Альянсу претендента на посаду президента стало відомим лише незадовго до призначення дати виборів, а окрім того, навіть у переддень голосування було невідомо, чи набере такий кандидат належну кількість голосів. Соціалісти на чолі з І. Додоном, який із двома своїми соратницями виявився власником «золотої акції» оголосили про своє рішення підтримати Тімофті лише в день голосування.
Непростою залишається й ситуація після виборів. Справа в тому, що сам Альянс за європейську інтеграцію якоюсь мірою виглядає як товариство «заклятих друзів» – співпраця між ними є результатом хиткої системи стримувань, противаг та компромісів. Одним з елементів цієї системи були домовленості між партіями Альянсу щодо квот на владні посади. За цими домовленостями посада президента мала відійти Демократичній партії на чолі з М. Лупу, прем’єр-міністра – ліберал-демократам, очолюваним В. Філатом, а спікера – Ліберальній партії М. Гімпу. Проте, неспроможність М. Лупу набрати достатню кількість голосів у парламенті для обрання президентом обернулася тим, що він «затримався» на посаді спікера, а М. Гімпу, що поступився своєю «спікерською квотою» М. Лупу заради єдності Альянсу, виявився «шляхетним лицарем без портфелю». Нині ж ситуація ускладнилася тим, що компромісна фігура Н. Тімофті на посаді лише консервує цю ситуацію – Ліберальна партія «обділена владою». До того ж, на вдячність очікують і соціалісти Додона, а між тим владні посади і без того у дефіциті. І це усе на тлі радикальної позиції комуністів – опозиційної фракції у парламенті, що противилась виборам президента, вважає Альянс узурпаторами, а обрання Тімофті – злочином.
Очевидно, що в таких умовах президентові Тімофті доведеться нелегко на його посаді. За великим рахунком, мандат довіри, який надали йому лідери провладних фракцій змушуватиме його балансувати між ними, перетворюючись із самостійної політичної фігури у один з елементів вже згаданої системи стримувань і противаг. Понад те, той факт, що президент є главою держави, а не лише Альянсу, що його обрав, поставить перед Н. Тімофті ще й завдання об’єднання нації та пошуку шляхів до відновлення діалогу з комуністичною опозицією.
Поза непростою внутрішньополітичною ситуацією новообраному президенту Молдови доведеться зіштовхнутися ще й з викликами з-зовні. На тлі економічних проблем держави, необхідності реформування ключових галузей економіки та адаптації до європейських стандартів, вкрай гостро постає питання врегулювання Придністровської проблеми. А між тим, перспектива цього врегулювання, на яку сподівались у Кишинеу, схоже, знову «заморожується». Передусім, вже зараз можна говорити про те, що сподівання на добру волю лідера Придністров’я – Є. Шевчука виявилися сильно перебільшеними. Не дочекавшись офіційного вступу на посаду Н. Тімофті, ще 20 травня лідер сепаратистського Лівобережжя Молдови у своєму посланні парламенту дав зрозуміти, що передусім прагне посилення «Придністровської державності».
Несподівано й Російська Федерація ввела у Придністровську гру сильну фігуру. Нею став віце-прем’єр міністр Російської Федерації Дмітрій Роґозін, якого, теж не чекаючи на інавгурацію Н. Тімофті, президент РФ Д. Медведєв своїм указом призначив спеціальним представником з питань Придністров’я. Таким кроком Кремль потрафив вбити відразу двох зайців. З одного боку послати Тирасполю сигнал до побудови нових відносин з новим лідером т.зв. ПМР (того ж дня російський президент призначив свого представника й з питань Південної Осетії, демонструючи у такий спосіб, що для Росії визнана нею Південна Осетія і невизнане Придністров’я є рівнозначно цікавими геополітичними акторами і за обидвома утвореннями Росія ретельно наглядатиме), а з іншого боку продемонстрував Молдові, що Москва не має наміру продовжувати гру у «дипломатичні реверанси» з Кишинеу. Адже Дмітрій Роґозін відомий своїм крутим норовом і, цілком очевидно, намагатиметься вести у процесі врегулювання свою гру – гру з геополітичним розмахом, що мав би вразити інших учасників переговорного процесу «5+2» (сторонами якого є Молдова та Придністров’я як сторони конфлікту, Україна, РФ та ОБСЄ як посередники і США та ЄС як спостерігачі). Вже зараз у Кишинеу вкрай занепокоєні призначенням Роґозіна. Натомість сам високопосадовець саркастично коментує це у своєму Twitter-і словами: «я ще й рота розтулити не встиг, а в курятнику вже переполох».
Певні ускладнення у зв’язку з таким призначенням виникають і для України. Не секрет, що Київ останнім часом проявляв активність на Придністровському напрямі. Зокрема, саме Україні належала ініціатива проведення 27 січня 2012 року у Одесі зустрічі прем’єр-міністра Молдови В. Філата з новообраним лідером Придністров’я Є. Шевчуком, яка відбулася за участі Міністра закордонних справ України К. Грищенка. В ході зустрічі було анонсовано т.зв. «тактику малих кроків», що сприятимуть відновленню порозуміння між Правобережжям та Лівобережжям Дністра і цю невелику дипломатичну перемогу український МЗС відносить до числа своїх здобутків, а К. Грищенко висловив сподівання, що активний і конструктивний діалог знайде свої продовження. Проте, виникають певні сумніви щодо такого продовження, якщо взяти до уваги як призначення Роґозіна, так і обрання президентом Тімофті (останнє піднімає питання, хто ж тепер буде ключовим представником Республіки Молдова у переговорах із бунтівним Придністровським регіоном – прем’єр-міністр чи новообраний глава держави).
На порядку денному у відносинах України з Молдовою є й низка інших гострих питань – скажімо, питання завершення демаркації українсько-молдовського кордону (включно з остаточним врегулюванням питання Новодністровської ГЕС), проблеми зі статусом власності (кількох кар’єрів та санаторіїв) успадкованої Молдовою та Україною від СРСР тощо. Відсутність глави держави у Молдові на два з половиною роки відклало вирішення цих питань, проте тепер потреба їх врегулювання постає з новою гостротою.
Вочевидь, такий політичний супровід вступу на посаду свідчить, що президентство для Ніколае Тімофті буде більшою мірою викликом ніж сходинкою на шляху до успіху. Від нього залежить, чи зможе Молдова вийти з крутого піке, у яке завела його політична та економічна криза і чи вдасться Молдові врегулювати спірні питання з такими потужними регіональними гравцями як Україна, Румунія та РФ. Проте, з іншого боку, саме такі випробування і зможуть продемонструвати ким же насправді стане президент Тімофті – загальнонаціональним лідером нового штибу, що спроможеться досягти національного компромісу чи лишень «продуктом компромісу» кількох політичних сил.