Безпекова читанка: Україна у 2022 через призму лідерства

Продовжуємо серію оглядів публікацій, які варті прочитання. Цього разу про українське лідерство.

Статтю про це написав Пол Сандерс, а її стислий огляд підготував аналітик Групи СБС Олег Мельниченко

Назва статті: “Україна у 2022 через призму лідерства” (Ukraine 2022, through the leadership binoculars)

Автори, журнал: Paul Sanders, Media, War & Conflict, Leadership, Vol. 0(0) 1–15

Теги: лідерство, Україна, росія, поворотний момент

Мова: англійська

Час прочитання: до 40 хвилин

Посилання: https://journals.sagepub.com/doi/pdf/10.1177/17427150221107265

Опис:

Повномасштабний напад росії засвідчив повернення традиційних війн на європейському континенті за участі великої держави вперше з 1945 року. Тому, низка західних лідерів охрестили цю подію  “історичним поворотним моментом”. Тенденція зображати подію як фундаментальну зміну виникла після 11 вересня 2001 року, який називали вирішальним зсувом у «зіткненні цивілізацій». Однак, ідея про те, що якийсь конкретний день змінив хід історії, є перебільшенням. Це стосується і 24 лютого 2022 року, що стало кульмінаційним моментом тривалого процесу.

2022 рік знаменує точку неповернення, що просунула міжнародні відносини у новому напрямку. Напад на Україну затвердив ідентичність як рушійну силу міжнародних відносин, принаймні, таку ж потужну, як і економічна зацікавленість. Більшість західних країн наклали на росію безпрецедентні економічні та фінансові санкції за лічені дні після вторгнення. Хоча на це пішли тижні, а не дні, зміни щодо постачання зброї не менш примітні: навіть Німеччина порушили свій принцип непостачання зброї учасникам конфлікту. “Кінець історії” Фукуями безапелятивно втратив свою актуальність. Нова ситуація вимагає повернення до когнітивного арсеналу часів холодної війни та ретельного переосмислення питань безпеки та ремілітаризації.

Такі події змушують переосмислити минулу поведінку настільки, що вона з більшою ймовірністю буде сприйнята як помилкова. Явна невдача з неможливістю правильно оцінити Путіна, спровокувала кризу совісті. Однак, первинним є не пошук цапа-відбувайла серед західних лідерів, а виправлення недосконалої системи фільтрації інформації, яка вводила лідерів в оману. Так, двома головними причинами, чому Захід допустив агресивні дії росії, були економічні інтереси і сприйняття свого уявного світу за реальний.

1989 рік втішив у хибному переконанні, що війна як засіб реалізації політики застаріла. Якщо 2014 рік зазначав повернення геополітики, то у 2022 році ідея полягає у повному поверненні історії. До сучасних подій проводять історичні аналогії, наприклад як із вторгненням СРСР у Афганістан у 1979 році, “Мюнхенською конференцією” 1938 року, Громадянською війною в Іспанії у 1936 році, а також військовими програшами росії у 1856 і 1904 роках. Другим за популярністю є порівняння путіна з іншими лідерами, зокрема гітлером і сталіним. Однак, перед кремлівським диктатором стоїть ще багато роботи аби перетворити росію на нову Північну Корею.

Спроби порівняти тоталітарний стиль диктатора ускладнює розуміння реальної природи цього явища. Путінізм є сумішшю радянизму, православ’я, євразійства, ультраконсерватизму, антилібералізму, нового язичництва, військового культу, корупції, бандитизму та клептократії. Путін зображує себе: як правитель, що йде стопами Петра I, засновника сучасної росії, та інших імперіалістичних загарбників земель, таких як Катерина ІІ. Конфронтаційна позиція росії у зовнішній політиці є скоріше не реакцією на ймовірні помилки Заходу, а наслідком кризи системи правління, створеної Путіним: путінська вертикаль влади спробує досягти внутрішньої стабілізації, розпалюючи зовнішній конфлікт. Звідси, росія може повернутися до більш насильницьких методів ведення війни, особливо якщо її наступ в Україні продовжить втрачати темп. Останнім козирем для Путіна, який зайшов у глухий кут, залишилося залякування Заходу ядерною зброєю.

Для об’єктивної оцінки дій російського керівництва, вивчення лише світогляду путіна є недостатнім. Варто звернути увагу на процес фільтрації необхідної інформації та наративів серед його оточення, а також на суспільну думку, яка в більшості поділяє світогляд путіна. Пастки сприйняття реальності через окуляри персоналістського лідерства можна застосувати і до Володимира Зеленського. В цій ситуації треба врахувати готовність населення чинити опір і велику підтримку західних країн. Схожа ситуація спостерігалася під час пандемії COVID, коли крах вдалося запобігти не діями  урядовці, політиків та спеціалістів, а простими роботою лікарів, санітарів, касирів, прибиральників та інших.

Підводячи підсумки, автор підкреслює, що фукуямівське мислення взяло гору над нашою здатністю тверезо аналізувати, а дипломатія працює тільки у тому випадку, якщо вона може бути підкріплена силою. Оскільки варіант із зміною режиму в росії шляхом зовнішнього втручання є неможливим, а санкції здатні лише ослибити росію, то єдиний шанс за зміти – це вбити клін між режимом та елітами. Розпад росії є хоч і небажаним, але також ймовірним варіантом розвитку подій.

Коментарі та пінги закриті.

Коментарі закриті.